КАТАЛОГ СТАТЕЙ.
Авто и Мото (2088)
Бизнес (6384)
Дом, семья, дети (4336)
Досуг и Юмор (676)
Еда (838)
Здоровье (3974)
Искусство (1683)
Компьютеры и Интернет (4291)
Мода, стиль (1664)
Наука (1652)
Образование (1364)
Общество (3054)
Окружающий мир (795)
Промышленноcть, оборудование (1984)
Связь (481)
Секс, любовь, отношения (959)
Спорт (936)
Справочная информация (270)
Страны, путешествия (1849)
Строительство и ремонт (7600)
Транспорт и логистика (467)
Прикмети гріхопадіння
Категория: Статьи на других языках
| Автор: paliychuk
| Опубликовано: 05.04.2010
Безперечно, всі іноземні держави, які володіли чи намагалися володіти Україною, не були щодо неї альтруїстами. Визискування і гніт мали місце як в економічній, так і в гуманітарній сфері. Тож Австро-Угорщина тут не виняток. Але чи ж справді порівняно з царською Росією гніт її був жорсткіший?.. Спочатку навмисне розглянемо це питання з ідеологічних позицій, зовсім відмінних од нелюбих Табачникові націоналістичних, а саме подивимося, що казав на цей предмет вождь комуністів В.І.Ленін. Кого-кого, а цього більшовицького класика пан Табачник аж ніяк не міг обійти, якщо у 1986 р. скінчив Київський держуніверситет ім. Тараса Шевченка за фахом історик, викладач історії та суспільствознавства. Не міг він забути погляди Леніна і коли завідував ідеологічним відділом Київського міськкому ЛКСМ України.
Наші комуністи, очевидно, вже змирилися з існуванням новітніх «експлуататорів», але чи ж погодяться вони з тим, що їхній партнер по коаліції взявся спростовувати висновки «живішого з усіх живих вчителя трудящих усього світу»?.. Бо висновки ті від порівняння з Австро-Угорщиною були аж ніяк не на користь Росії, в якій (ще й у Польщі), за визначенням Леніна, і кріпосне право було найтяжчим, і національна культура українців зазнавала найбільших утисків. Тут, вважаю, нема потреби називати для доктора історичних наук усі ленінські праці, що стосуються соціального та національного становища українців у XIX та на початку XX століття.
Якщо наш історик забув ходульне ленінське визначення царської Росії як «тюрми народів», то нехай згадає препринт 12 Інституту історії Академії наук УРСР (К.Гломозда, О.Павловський – 1989 р.), в складі редколегії якого він сам перебував. Якраз тут читаємо: «Внаслідок буржуазно-демократичної революції 1848-1849 рр. Австро-Угорщина (таку назву дістала імперія у 1867 р.) за рівнем соціально-політичного розвитку певною мірою випередила царську Росію. Це, зокрема, призвело і до того, що, як відзначав Ленін, «…в цілому ряді випадків пригноблені народності, які живуть по окраїнах (Російської імперії – Авт.), мають своїх сородичів по той бік кордону, які користуються більшою національною незалежністю (досить згадати хоча б по західному і південному кордону держави – фіннів, шведів, поляків, українців, румунів)».
У тому ж матеріалі мовиться, що названа революція викликала «як загострення соціальних суперечностей, так і значне пожвавлення національно-визвольних рухів. Уряд, що опинився у скрутному становищі, але сподівався зберегти владу, був змушений задовольнити певні вимоги національної буржуазії. Таким чином у Львові 2 травня 1848 р. і виникла вищезгадана Головна руська рада. Цей орган прагнув очолити політичний і національний рух українського населення Галичини, пропонував ідею національного відродження і особливу символіку». Зауважимо: тоді як «Проклятий царизм робив з великоросів катів українського народу, всіляко прищеплював йому ненависть до тих, хто забороняв навіть українським дітям говорити і вчитися рідною мовою». (Ленін В.І.Повне зібр. творів. Т. 32. С. 333).
У своїй вікопомній праці «Інтернаціоналізм чи русифікація» академік Іван Дзюба наводить таку ленінську цитату про становище недержавних народів у Російській імперії: "Тепер нашому великоруському націоналізмові і поміщицькому патріотизмові нема, здається, рівних в Європі, і не тільки в Європі, але навіть в Азії. В усьому світі не знайти нічого гіршого, нічого ганебнішого від того, що чинять у нас над пригнобленими народностями».
Наприкінці XX ст. Україна вступила у новий період своєї історії – час відновлення власної державності. Відтоді жодний чиновник уже не зміг зупинити допитливого і вдумливого дослідника. Ось у публікації ‛Згадавши самого себе і одне одного“, посилаючись на джерела, журналіст Тарас Кінько слушно долучає висновок Леніна щодо подій 1916 року: «Росiя воює за Галичину, володiти якою їй треба особливо для задушення українського народу (крiм Галичини у цього народу немає і бути не може куточка свободи, порiвняної, звичайно» (ж. «Людина і світ».– 1991. – №3). Цим висловлюванням підтверджує свою думку публіцист Ігор Лосів у статті «Реанімація старої утопії» і додає Леніна ще: «Царизм веде вiйну для загарбання Галичини й остаточного придушення свободи українців» (сайт: «Українське життя в Севастополі»).
Авжеж, Ленін умів давати влучні й нещадні характеристики, та всі його декларації завжди відступали перед необхідністю рятувати свою революцію українським хлібом, цукром, чавуном та вугіллям. І він ще скаже з властивою для себе відвертістю: «Втратити Україну – втратити голову». Сьогодні політичний опонент Леніна назвав би його вболівання за Україну войовничим популізмом і мав би цілковиту рацію. Але що було, те було, і Табачникові та його нинішнім союзникам-комуністам треба, як-то кажуть, з’ясувати стосунки.
Заперечити Д.Табачникові може й другий його партнер по коаліції академік НАН України В.Литвин, який у статті «Становище українців в Австро-Угорщині» писав, що Австро-Угорщина «завжди відзначалася високим ступенем національної толерантності» (сайт: В.М.Литвин – академік НАН України…).
А ось що повідомляє сам Урядовий портал у ст. «Уряди Західноукраїнської Народної Республіки – Історія»: «Найсприятливіші умови для розгортання національно-визвольного руху були у Східній Галичині. З огляду на те, що в Австро-Угорщині існували досить тривкі демократичні традиції, прогресивне українство намагалося перетворити Галичину в «П’ємонт» для реалізації програми державної самостійності України».
Як подає Вільна енциклопедія, «Після утворення дуалістичної Австро-Угорщини Галичина увійшла до складу австрійської її частини (Ціслейтанії). Влада тут повністю належала польським аристократам, і до самої Першої світової війни постійно існувало українсько-польське протистояння. Проте у 2-й половині XIX століття Галичина була регіоном активного розвитку українських національно-культурних установ: товариство «Просвіта» (1868), «Літературне товариство ім. Т.Шевченка» (1873), кооперативні організації, спортивні товариства «Січ», «Сокіл» тощо. Тут працювали видатні українські діячі того часу. І.Франко, М.Павлик, А.Вахнянин, Ю.Романчук та інші. З 1894 р. у Львові працював проф. М.Грушевський».
Інтерес до цього питання з боку сучасних ЗМІ, в т.ч. електронних, неухильно зростає. Так у «Нарисі з історії України» web-журнал «Інтелектус» пише: «Відродження України почалося переважно зі Львова. Оскільки в Австро-Угорщині національний гніт був значно менший, ніж у царській Росії, саме у Львові ще наприкінці XIX сторіччя інтелігенція почала поширювати книги українською мовою, про українську історію, там же виникли перші українські політичні партії. Трохи пізніше це поширилося і на російську Україну».
Отже, ми наочно переконалися, що твердження Д.Табачника, нібито для українців «обмеження в Австро-Угорщині були жорсткіші, ніж у Росії» виявилось неправдою. То що – з такими суб’єктивними оцінками, з такою зааганжованістю він буде приступати до «реформ» у всеукраїнських масштабах та переписувати для наших студентів і школярів підручники? Ні, покластися на його «об’єктивність» було б непростимою помилкою. І мабуть, не в одного мене з’являється на душі гіркота, коли бачиш, як людина намертво убиває в собі історика на користь політикові, що не гребує фальсифікаціями. Чи, бува, не робота у штабах Л.Кучми спричинилася до такого гріхопадіння?
То вималювалася справді ще не бувала за своєю парадоксальністю картина: Міністр освіти і науки в незалежній країні хоче, аби її народ засудив свою національно-визвольну боротьбу. Ту боротьбу, завдяки якій став незалежним!.. Тим часом якраз міністр гуманітарної сфери зобов’язаний найбільшою мірою забезпечувати процес національного відродження, повертати народові незалежну від сусідів історію, втрачену рідну мову. Бо то обличчя й ознака честі рідної країни. …Якщо п. Табачник хоче послатися на невинні жертви, які незмінно бувають, коли така боротьба опановує низи, то наперед скажу: ніхто їх і не виправдовує. Йдеться про боротьбу за виживання цілого етносу з його культурою взагалі. І саме з цього ми повинні виходити у своїх історичних оцінках, інакше довелося б засудити всі масові національно-визвольні змагання на Землі.
Та що б не казав чи не писав п. Табачник, я не буду закидати йому в некомпетентності. Бо нітрохи не сумніваюся, що йому добре відомі і праці Леніна про Україну, і реальна картина свобод українців у названих імперіях. То що ж змушує його іти на крайнощі у своїй неприпустимій для вченого тенденційності, вдаватися до грубого спотворення нашої історії? Які причини ховаються за його ненавистю: щось родинне? Певні зобов’язання?.. Але важливішими від цих запитань для нас є завдання не схибити на своєму шляху. Сьогодні ми не маємо права робити будь-які кроки назад і втрачати ті, поки що скромні, здобутки, які дала нам незалежність. Тим більше, ця незалежність, як бачимо, недостатньо закріплена: до державного керма ще пробиваються особи з небезпечними для України намірами. До того ж, досі існують латентні зовнішні загрози.
Ми часто з прикрістю і болем згадуємо фатальні помилки наших предків, через які вони не спромоглися захистити Україну. Тож знаймо: так само нащадки будуть згадувати і нас, якщо знову переважить наша вікова інфантильність, бажання кожного, щоб за тебе боровся і жертвував хтось інший.
Стосовно цієї теми я на закінчення наведу думку незламного борця за нашу незалежність Левка Лук’яненка, висловлену кореспондентові From-UA: «Мене цікавить навіть не стільки результат (хоч і результат, звісно, важливий), а сам процес (кампанії проти Табачника – Ред.). Мене дуже тішить, що люди в багатьох областях, а не лише в Києві, піднімаються проти Табачника і вимагають його відставки. Я в цьому бачу активність наших громадян, і, слава богу, вона достатньо велика. Тому що раби завжди погоджуються з тим, що робить влада. А тут влада призначила цього українофоба й україножера на посаду міністра, то люди бунтують і висловлюють свій протест. Я вбачаю у цьому дуже добрий знак».
Так, цей чоловік має моральне право судити про нас. І як же треба було нагрішити, аби заслужити в нього такі епітети?!
Олекса Палійчук.
Сайт: paliychuk.ho.ua
