КАТАЛОГ СТАТЕЙ.
Авто и Мото (2088)
Бизнес (6384)
Дом, семья, дети (4336)
Досуг и Юмор (676)
Еда (838)
Здоровье (3974)
Искусство (1683)
Компьютеры и Интернет (4291)
Мода, стиль (1664)
Наука (1652)
Образование (1364)
Общество (3054)
Окружающий мир (795)
Промышленноcть, оборудование (1984)
Связь (481)
Секс, любовь, отношения (959)
Спорт (936)
Справочная информация (270)
Страны, путешествия (1849)
Строительство и ремонт (7600)
Транспорт и логистика (467)
Плебсологічні аспекти юридичної рівності «більшості» і «меншості» у прийнятті законів
Категория: Статьи на других языках
| Автор: tempus88
| Опубликовано: 13.04.2010
Плебсологічна наука визнає, що невід’ємним суб’єктом здійснення публічної влади в Україні, поряд з органами державної влади, є Український народ. Правовий статус органів державної влади та правовий статус Українського народу суттєво відрізняються, оскільки зазначені суб’єкти конституційно-правових відносин наділені різним обсягом прав і обов’язків у процесі здійснення публічної, в тому числі, законодавчої влади. Проблема законодавчих прав Українського народу як одного із важливих чинників розвитку конституційно-правових відносин, формування національної правосвідомості, становлення громадянського суспільства, утвердження законності є досить актуальною для вітчизняної правової науки.
Чимало вітчизняних правників присвятили свої праці проблемам законотворчості, розробленню її основних положень та організаційно-правових механізмів як у сфері теорії, так і практики. До когорти таких вчених можна віднести М.І. Козюбру, А.М. Колодія, Н.М. Оніщенко, В.Ф. Погорілка, О.Ф. Скакун та інших. І у цьому контексті у сфері теорії права є вагомі напрацювання. Разом з тим, невирішеними залишаються проблеми практичної реалізації права Українського народу на законотворчу діяльність у державі.
Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України, згідно ст. 93 Конституції України, належить Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України. Отже, Український народ не внесений до переліку суб’єктів законодавчої ініціативи в Україні. Верховна Рада України, згідно ст. 75 Конституції України, є єдиним органом законодавчої влади України. Дійсно парламент України, кількісний склад якого становить 450 народних депутатів, є єдиним органом, проте не єдиним суб’єктом законодавчої влади. Іншим суб’єктом законодавчої влади є Український народ, чисельність якого становить майже 45 мільйонів.
Відтак метою даної роботи є здійснення порівняльного аналізу законодавчих повноважень «більшості», тобто Українського народу і «меншості» – Верховної Ради України, а також пошук відповіді на запитання: чи не звужує ст. 93 Конституції України право Українського народу на здійснення ним влади у державі, який механізм реалізації права законодавчої ініціативи народу є найоптимальнішим вибором у контексті національної правової системи.
Плебсологічна наука виокремлює два статуси народу: загальний і спеціальний. Зміст загального статусу визначається тим, що народ визнається джерелом державної влади, володіє суверенітетом. Спеціальний правовий статус народу пов’язаний із його вступом у конкретні правовідносини: виборчий процес, участь народу в референдумі, ініціювання прийняття відповідних законів тощо.
Зауважу, що рішенням Конституційного Суду України №6-рп/2005 від 5 жовтня 2005 р. у Справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень ч. 1 ст. 103 Конституції України в контексті положень її статей 5, 156 та за конституційним зверненням громадян України про офіційне тлумачення положень частин 2, 3, 4 ст. 5 Конституції України (Справа про здійснення влади народом) закріплено, що положення ч. 2 ст. 5 Конституції України – носієм суверенітету і єдиним джерелом державної влади в Україні є народ – треба розуміти так, що в Україні вся влада належить народові. Влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначеному Конституцією та законами України, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, сформовані відповідно до Конституції і Законів України. Крім того, рішенням Конституційного Суду України № 6-рп від 16 квітня 2008 р. закріплено, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, здійснюючи своє волевиявлення через Всеукраїнський референдум за народною ініціативою, може в порядку який має бути визначений Конституцією і законами України, приймати закони України (вносити до них зміни). Проте на Всеукраїнському референдумі забороняється прийняття законів з питань податків, амністії та бюджету тощо. Відтак, загальна концепція конституційного народовладдя дозволяє передбачити реалізацію права законодавчої ініціативи Українського народу і внести зміни до ч. 1 ст. 93 Конституції України у частині визначення суб’єктів права законодавчої ініціативи. Конституювання громадян суб’єктом права законодавчої ініціативи у парламенті виходить із концепції верховенства народу над всіма державними і недержавними суб’єктами, відповідає принципам народовладдя.
Нормативне закріплення права законодавчої ініціативи народу має місце в конституціях Австрії, Білорусі, Іспанії, Італії, Латвії, Литви, Македонії, Румунії, Словенії. Одним із суб’єктів права законодавчої ініціативи Конституція Італії називає народ, який здійснює своє право шляхом внесення від імені не менш як 50 тис. виборців постатейно складеного законопроекту. Конституція Білорусі (ст. 90) надає право законодавчої ініціативи народу, зокрема 50 тис. виборців можуть ініціювати прийняття закону. Отже, світовий досвід показує, що визнання народу суб’єктом законодавчої влади є цілком закономірним процесом.
Підсумовуючи у плебсологічному розумінні означене необхідно констатувати, що номінально Український народ, все ж таки, не позбавлений права приймати закони. Проте у чинному законодавстві відсутній чіткий правовий механізм практичної реалізації законотворчих повноважень народу. Це означає, що з плебсологічного погляду є усі закономірні підстави зробити наступні висновки:
1) право законодавчої ініціативи – це правомочність уповноважених суб’єктів ініціювати, прийняти, вносити зміни і доповнення, скасувати нормативні акти, в тому числі закони, тоді як референдум – це спосіб прийняття рішень;
2) необхідність визнання Українського народу суб’єктом законодавчої ініціативи у парламенті опосередковано певними чинниками: а) організувати прийняття закону у парламенті за народною ініціативою значно легше і дешевше, ніж на всеукраїнському референдумі; б) процес прийняття законів у парламенті значно мобільніший, ніж на референдумі;
3) у законодавстві має бути чітко виписано: а) з яких питань Український народ не може ініціювати прийняття законів України; б) яким має бути структурне оформлення законопроекту; в) якою сукупністю голосів подається «народний» законопроект на розгляд парламенту; г) за яких умов парламент може відхилити такий законопроект.
Автор: Задорожня Галина Володимирівна, Національний авіаційний університет.
